Як зробити українську документалістику комерційно успішною, популярною і затребуваною телебаченням? Над цим питанням розмірковували режисери з різних країн Європи, менеджери українських телеканалів та журі конкурсу кінофестивалю “Контакт” 20 квітня під час круглого столу “Комерційна документалістика”.
Генеральний директор “1+1” Юрій Морозов розповів, як його телеканал намагається «всіляко підтримувати існування документального кіна»:
«“1+1” заснований відомими українськими документалістами. Генеральною лінією документалістики на “1+1” є українська історія. Впродовж трьох років наш канал працює над циклом, котрий умовно називається “Україна ХХ століття”. Цей цикл вибирає пікові моменти української історії – громадянська війна, голодомор, українізація 20-х років, Велика вітчизняна війна, дисидентство тощо».
Над виробництвом цих фільмів із “1+1” працюють дві документальні студії – “Контакт” та “Телекон”. За словами Морозова, історичне документальне кіно для “Плюсів” є іміджевим, а не комерційним проектом:
«Ці фільми цікавлять лише незначну кількість населення, це не історичний детектив. Хоча я вважаю, що документальне кіно може ставити більш ширше завдання стосовно завоювання високо рейтингової ніші на інших українських телеканалах, таких як “Інтер” та СТБ. Думаю, що в наступному телевізійному сезоні ми побачимо продукцію, подібну до тієї, що виходить на російських телеканалах».
Однак “1+1”, за словами Морозова, не транслюватиме популярну документалістику, а й надалі робитиме іміджеве кіно, набираючи рейтинги в інших сферах.
«Важко утримувати документальний слот протягом 50 тижнів й отримувати високі рейтинги. Можна отримати рейтинги за рахунок купівлі російського продукту. Якщо ми показуватимемо російське кіно, то це не відповідатиме бренду “1+1”. Із російським продуктом наш канал працює дуже обережно. “1+1” не буде показувати фільми про особисте життя Алли Пугачової».
Непроста ситуація і з дистрибуцією українського документального кіна. Приміром, телеканал “1+1” хоче продавати свій продукт, але українське історичне кіно в Росії не буде затребуваним, а європейські країни навряд чи цікавляться українською історією.
«Ми над цим працюємо»,
– запевняє генеральний директор “Плюсів”.
Водночас відомий російський документаліст Віталій Манський не підтримує позицію каналу “1+1” щодо підтримки документалістики шляхом створення іміджевих проектів:
«В ефірі не варто нічого підтримувати. Документальне кіно можна підтримувати, підтримуючи навчальні програми. В Росії на документальному кіні заробляють. Воно дуже економічне й обходиться дешевше за ігрове. А цифри отримують такі ж, як ігрові фільми».
Пол Вотсон (Британія), голова журі “Контакту”, наголосив на тому, що документальні фільми мають бути більш наближеними до потреб аудиторії:
«Ми маємо пропонувати глядачам ті фільми, яких хоче широкий загал. І відповідно документалістика має піднімати актуальні питання сьогодення».
Стефан Хаупт, учасник програми фестивалю “Контакт”, розповів про стан документалістики в Швейцарії:
«У нас багато кінофільмів, що мають високий відсоток показу в кінотеатрах».
А от на швейцарському телебаченні документальні телефільми так само не дуже популярні, оскільки їх показ, як і в Україні, проходить після 12-ї ночі.
Грузинський режисер Олександр Рехвіашвілі переконаний, що майбутнє грузинського кіна якраз у документалістиці:
«Це хороший досвід для невеликих країн. У нас і зараз зустрічаються доволі оригінальні фільми наших студентів».
Не така оптимістична ситуація з документальним кіном у Білорусі. За словами режисера Віктора Аслюка, в Білорусі питання показу документального кіна не є актуальним, натомість доволі небезпечною є цензура, яка панує в усіх сферах кінематографу:
«У нас фільми робляться в атмосфері несвободи. Хоча офіційно в країні немає цензури, але вона дуже активно функціонує. У нас немає незалежних студій. Є тільки кілька людей, яким вдається вирватись із системи. Одним словом, все дуже сіро».
А генеральний продюсер ICTV Михайло Павлов наголосив на тому, що в цьогорічному фестивалі найбільш привабливими є студентські роботи:
«Там проявляються вільні особистості. Можливо, невдовзі нам вдасться вирватись із замкнутого кола і ми перестанемо бути заручниками піплметрів, але скоро глядач почне диктувати свої умови».
Питання лише в тому, коли українські телеканали почнуть серйозно грати в комерційне неігрове кіно. Наразі ситуація є не такою вже й поганою, принаймні, бачимо стійку тенденцію збільшення документалістики на вітчизняному телебаченні. На сьогодні непогані рейтинги СТБ, “Інтеру” та “Україні” дають документальні стрічки російських телеканалів. Досить популярними на українському телебаченні є й фільми ВВС. Тож невдовзі напівігрова документалістика зможе замінити серіали в прайм-таймі. Історична документалістика, яка наразі лишається іміджевими проектами певних телеканалів, може знайти продовження на каналах суспільного мовлення (якщо такі врешті будуть створені). Утопією поки лишається успіх стрічок для прокату, але це загальна проблема українського кіна.
Наталія Данькова, “Телекритика” / 23.04.2007,